kelepm: (Default)
Днями на однму з форумів знову було підняте питання про тюркське походження українців. Жодного логічного і аргументованого підтвердження мої співрозмовники навести не спромоглися, але власне сам факт змусив згадати той
фактологічний матеріал, на якому будується обґрунтування даної тези.

Треба сказати, що на українофобську тему непрофесійними та нечистоплотними авторами написано чимало різноманітного шлаку, який, одначе, має риси поважної праці - стиль викладення, значний обсяг (парадокс, але багато хто сприймає графоманські обсяги тексту як ознаку правоти автора), ну і, власне, посилання на джерела. Методологія і фонові знання при цьому разюче відрізняються від тих, які використовують у своїх працях фахові історики, оскільки автори почасти вдаються до маніпулювання інформацією, володіння якою лежить у нетривкій площині міфів і стереотипів. Яскравим прикладом подібного махлярства є стаття про наче б то "неукраїнськість" "Енеїди" ("Язык Энеиды - не украинский"), величезне простирадло, яке розсипається на порох не те що після звертання до більш-менш авторитетної мовознавчої розвідки, а просто якщо опонентам донести, здавалося б елементарне - "Ять" в "малоросійських" текстах віддавна читалася як "i" чи "j".
Read more... )
kelepm: (Default)
Мабуть, так буває з усякою визначною подією, що сколихнула світ. Не дарма ж кажуть - "Чем дальше революция, тем больше людей, носивших бревно с Ильичём".

Не смійтеся, не відвертайтеся. Наведу не дуже, мабуть, коректний, але достатньо зрозумілий приклад. Якщо за 50 років Помаранчеву Революцію шануватимуть як визначну подію, то я матиму змогу повчати молодих на правах людини, що відсиділа в наметі на Хрещатику п"ять тижнів, коли насправді моя участь у тих подіях обмежилася в денно-вечірньому пікетуванні перші три дні. Далі я застудився і вийшов лише наступного понеділка, коли ми пікетували тодішнього губернатора Калетніка. Що ж до моєї участі на самому Майдані Незалежності, то там я був аж один день, 7 грудня, вже після рішення Верховного Суду за день до історичного голосування у ВР за політреформу та переголосування другого туру. Дрібничка, і куди мені до справжніх героїв, які ночували в пікетах?

А Велика Вітчизняна? Понад чотири роки, вкупі з Радянсько-Японською війною ціла країна воює. Зрештою всі, хто хоч народився за тих часів, отримує можливість вказувати на прищик на рідній попі, називаючи його бойовим шрамом. Так, це цинічно, але як інакше пояснити, що останні ветерани помирають, а героїв стає все більше? Спілки ветеранів роздуваються, кожен може знайти цю статистику, бо ж тема піднімається щороку.

Так вийшло, що обидва моїх діди воювали, хоч і небагато. Мамин батько, сержант артилерії, воював проти Японії, зокрема зазнав хімічної атаки, що могло вплинути і на його здоров"я. Дід Іван помер, коли мамі було 22 роки. Кожного Дня Перемоги він гірко пив із сусідом, і плакав. Розповідати про війну не любив, мамі казав "Рано ещё, деточка", та так і не встиг, коли вже не рано...

Татків батько був осиротілим підлітком, який утік з під опіки і прибився до наших наступаючих військ. Від катаєвського Вані Солнцева його відрізняв вік і подальша доля. То книжний "Сын полка" після загибелі капітана Єнакієва був відправлений до суворівського училища. Дід Петро не зміг пережити смерті свого покровителя, шофера дяді Яші, чию голову куля снайпера розтрощила за мить після того як він по-батьківському погладив його власну. Він повернувся додому і не любив згадувати про свій дитячий бойовий досвід, що був сповнений не казкового героїзму, а болю, крові і поневірянь. Нагородами його обділили, так-бо вирішив якийсь гладкий активіст Ташкентського фронту, попри представлення до "За відвагу".

Або ось іще цікавий приклад героя. Як мій тато ще сам був підлітком, батько його товариша, розповідав про окуповану Вінницю і поліцаїв з числа своїх, вінничан. Ці хлопці були вірними псами окупантів, як і належить новонаверненим, і діти окупації від них чимало натерпілися. Цікаво, що за двадцять років по війні той чоловік зустрів колишнього поліцая в одному з магазинів. Той вимагав для себе дефіциту і особливого ставлення, мотивуючи це тим, що він, мовляв, ветеран війни і кров за всіх тут проливав (згадується лемент Йоріка з "Короля Літра" -"Я в танке горел... Я лётчик!"), а от як зустрівся поглядами зі свідком власного "героїзму", "чомусь" замовк і позадкував до виходу.

Офіційно в нас ветеранами війни є залучені до бойових дій до 1954 року. Звичайно, бойові ветерани НКВС ніколи не побратаються з ветеранами УПА. Я вже писав раніше про аксіому для будь-якого партизанського руху - для ворога він є бандитським апріорі.

Герої війни з власним народом, доблесні звитяжці Ташкентського фронту та просто фантазери, які дописують собі роки та чужі подвиги, підстаркуваті професійні актори з ретельно прописаними героїчними життєписами - всі вони демотивують мене дивитися святкову показуху. Краще пом"яну справжніх учасників та привітаю діда, дай Боже йому здоров"я.
kelepm: (Default)

Об УПА



Думал я долго... В общем, не может быть здесь никакого компромиса, увы.
Можно долго оплакивать их жертвы - между прочим, неиллюзорные, но это другая история.
Можно долго искать факты сотрудничества с нацистами - и может даже что-то найти.
Можно размышлять о стрельбе в спину - и с большой-большой натяжкой это похоже на правду.
Можно... Можно... Можно... Все эти можно сводятся к национальному комплексу неполноценности, когда своих судят строже, чем чужих, что само по себе для успешной нации беспрецедентно.

Я давно знал аксиому любого партизанского движенияRead more... )
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:32 am
Powered by Dreamwidth Studios